• Olena Reynat

Чому стріляємо по своїх?

Трагедія, що сталася 27 січня цього року в Дніпрі, це просто жах. Ось вже кілька днів і ночей поєдналися в одну сіру масу. Доводиться подовгу лежати без сну із заплющеними очима. Коли запитав хлопців у клубі атлетичної гімнастики «Граніт», як на їхню думку, чому так сталося, то відповідь була така: «Довели Артема».

Що ж саме довело до того, щоб нацгвардієць розстріляв п’ятьох людей і стількох поранив? З його повідомлень стало відомо, що в частині, де служив, над ним знущалися, насміхалися. Саме ці нестатутні відносини, за словами Артема, змусили взяти в руки автомат і вдатися до найжахливішого. В даному разі у нього не спрацював механізм замовчування і терпіння.

Можливо б ніколи і не згадував про негативний епізод, який стався зі мною під час служби на прикордонній заставі. Та саме трагедія в Дніпрі змусила повернутися до нього. Це і стане продовженням порушеної теми. Хоча і вона не додасть світла і тепла в наше життя.


…Не вперше на першому році служби на заставі довелося чергувати на кухні та їдальні. Одного разу, коли закінчував мити підлогу, «влітає» черговий по заставі єфрейтор Борисенко і металевим голосом щосили гримнув: «Салага, піди збери те сміття, яке ти висипав під дерево!» Здивуванню не було меж: «Яке сміття, звідки б ті обрізки від фотопаперу могли з’явитися на кухні? Не буду я те сміття прибирати!» - тільки й встиг сказати. Як раптом той Борисенко кулаком б’є прямо в живіт. Переді мною постав справжній образ зла і несправедливості. Скорчений від болю, встигаю «віддячити» йому за це: брудну з відра воду виливаю на «діда» (тре втій рік служби). Покритий кухонними відходами, його це ще більше розізлило і отримую ще два удари кулаком і два ногами в кирзових чоботях. Ось так починалося моє вміння захищати себе і … Батьківщину.

Про що тоді думав, коли з виглядом розстріляного декабриста, побитий, лежав у ліжку і довго мовчки дивився в стелю? Чомусь згадав про віджилу стару на заставі конюшню, з якої почав робити спортзал. Ледве піднявся і пішов до конюшні. Тут завжди підіймався настрій, отримував від зробленого задоволення, а цього разу – і полегшення болю. Згадав тут і про рукоприкладство Борисенка. Після цього приймаю остаточне рішення: не треба ніколи забувати про фізичні навантаження, бо помічав, що саме вони помітно зменшують стрес і тривогу, підвищують впевненість і самооцінку, заряджають енергією.

А далі того дня сталося ще цікавіше і непередбачене. Під вечір на бойовому розрахунку дізнаюся: вночі, на чотири години йду в наряд на охорону кордону разом з тим же Борисенком. Може б цього і не сталося, якби хтось з офіцерів застави дізнався про наш ранковий конфлікт. Тоді й виникло припущення: можливо цей нічний дозор стане своєрідним запрошенням швидше усвідомити обом з автоматами за плечима, що між нами відбулося і знайти найкоротший шлях до примирення. Хоча на це майже не розраховував. А воно так і вийшло. Адже ми з ним були надзвичайно різні – я служив перший рік, він – третій, я «салага», а він «дід». І кожен зі своїм поведінковим репертуаром, зі своєю психікою, нервами і темпераментом. За чотири години тишу порушила лише одна його думка: «Можливо ти був і правий, але ти повинен був виконати моє прохання. Все таки я третій «год». Дійсно те прохання я б залюбки виконав, якби воно прозвучало по-людськи, а не по-звіриному. А визнання своєї помилки лише б додало довіри і поваги до цього агресивного «діда». Тієї ночі він не почув від мене жодного слова. Ось так «дідовщина» «прививала» новобранцям любов до армійського життя. Робити довгий перелік подібних діянь «дідів» - це означало б розфарбовувати їх треба лише чорними тонами. А робити це – немає ніякого бажання і потреби. Чому саме так вели, ведуть і сьогодні ті «діди»? Бо і над ними колись теж знущалися. Тепер прийшла і їхня черга. Тому і хочуть, щоб до них пристосовувалися, в будь яких ситуаціях намагаються підняти свою ціну. В очах «дідів» всі новобранці дорівнюють нулю. А в останніх за короткий час ще не встигає виробитися імунітет проти надзвичайно дурних вчинків трирічних. Прикро, що в основі процвітання «дідівщини» лежить безкарність.

Звичайно не в усіх військових частинах подібне спостерігається, не всюди глибоко вкоренилася «дідівщина», але інколи навіть і в малих дозах вона псує армійське життя.

Повернуся знову до трагедії в Дніпрі. Про неї можливо б і замовчали, якби нацгвардійця Артема Рябчука затримали на території військової частини. Та не так вийшло. Затримали Артема за межами частини. Підписати вирок йому легко. Важче розібратися, чому він стріляв по своїх і хто ще крім Артема буде покараний. Тільки б без вигаданих сотні версій.

Порушена тема в певній мірі дає відповідь на те, чому юнаки не виявляють особливого бажання йти на службу в армію. Тому й «загрібають» їх туди.


16 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі