• Olena Reynat

Школа Петра Качанова

Зовсім мало залишилося тих, хто знає цю людину, і тих, хто працював з нею. Про Петра Панасовича Качанова сьогодні мусимо говорити, на жаль, у минулому часі: він був, він сповна виконав своє земне призначення і заніс своє ім’я, хоча і не гучно, але історично. Тривалі роки (1960-1980), працюючи відповідальним секретарем редакції газети «Вперед», Петро Панасович уміло, професійно виконував свої обов’язки, робив газету привабливою і змістовною. Завжди в усьому справляв враження успішного журналіста. Писав не так часто, але не байдужим, талановитим пером.


Чому згадав про П.П.Качанова? Бо саме від нього довелося прийняти «естафету». Спочатку в редакції мені запропонували посаду коректора. Одночасно отримував і уроки Петра Панасовича. Дехто вважав, що їх не витримаю і покину редакцію. Бо кваліфікованого, принципового, вимогливого, відповідального секретаря окремі газетярі навіть боялися. Чому? Він міг сміливо, відверто зробити зауваження тим, хто нарис не написав, а «зварганив», хто «настругав» інформацію, хто «зліпив» репортаж…

Коли і моя ручка ставала все невгамовнішою, почав теж писати на різні теми. І ось одного разу на столі Петра Панасовича з’явилася моя стаття під рубрикою «Пияцтву – бій!». Він її уважно прочитав, а потім і каже: «Гарна тема… Актуальна… Годиться. Згоден на сто процентів, що пиятика – це велике зло.» А потім почав порадливо тикати пальцем у моєму рукописі і жартома виголошувати: «Осюди сольки додай. Сюди – перчику. А тут добав гірчички. А ось в кінці теж не завадить злегенька гірчичкою мазонути. Хай попече.» Така доброзичлива порада лише роздмухувала полум’я творчості.

Ще не засмиканий редакційними завданнями і проблемами, тоді просто смакував порадами і уроками Петра Панасовича, які відкривали очі на газетярські премудрості. Потрапивши в його «орбіту», вперше відчув, як виснажує зупинка в творчості. Радувало і те, що мої інтереси почали співпадати і з інтересами досвідченого журналіста. А перші кроки в редакції стали схожими на перші кроки в нове життя. І тоді стало очевидно – редакцію я не покину. Цьому сприяло і усвідомлення того, як присутність людини, яка в тебе вірить, усе змінює на краще.