Шлях до чистої криниці

Дніпро… Річка дитинства. Та й не тільки мого. Це річка, яка переплелася з долею батьків, дідуся і бабусі, їхніх батьків. Бо у всіх нас дитинство пройшло на цих ось берегах. Дніпрова вода вабила і відлякувала. Зігрівала своїм теплом і напувала свіжістю у літню спеку, пестила, коли ми, пірнаючи у воду, відчували неймовірне задоволення від дотику до свого тіла цієї живлющої сили. Дніпрова вода і карала. Це коли човни, необачно потрапивши горобиної ночі в бурю, навіки залишалися на дні могутньої ріки.

Кажуть, є три речі, на які можна дивитись нескінченно: зоряне небо, вогонь і вода. На воду Дніпра можна дивитись дійсно що вічно. Вона то спокійна, то роздратована, то оскаженіла. У таку годину навіть на високих берегах стає лячно. А ну, якщо зараз скинеться хвиля і затягне тебе у самий вир протистояння – боротьби добра і зла. Добро – мир і спокій на воді, зло – страшенний рев, коли хвилі набігають одна на одну, розбиваються, знову злітаються в оскаженілому танку. А коли стихне вода, виринають страшні розповіді з дитинства про русалок. І бабусині слова: «Ось як вийде русалка з води…». І тоді летиш від Дніпра не оглядаючись. Бо хочеться тиші і спокою на душі.

Тихий вечір. На воді переливається місячна доріжка, ніби місточок у Всесвіт. Так іноді хочеться ступити на неї і розкривши руки, підставивши радісне обличчя місячному сяйву, піти… І віриться, що інший світ прийме тебе у своє лоно. Без образ, без заздрощів і лицемірства. І ти навчишся, зробиш все, щоб і твій світ став таким же чистим, вабливим і незрадливим, як ось ця доріжка.

Хочемо, щоб Дніпро вічно ніс свої води. Щоб радував він наших дітей, онуків і правнуків. Заради цього ми повинні зберегти його для майбутніх поколінь. Зробити все, щоб не міліли води Славути, поїли чистотою, даруючи життя ще не одному тисячоліттю.

Що ж можемо зробити ми, аби допомогти Дніпру? Знаємо, що несе свої води через три країни. Але не всюди таким повноводним він є. Бере початок зі струмочка на Валдайській височині. А потім по всій довжині до його русла вливається безліч інших струмків, котрі й наповнюють Дніпро цілющою водою. А кожен струмочок - це невеликий потік, утворений зі снігових, дощових або підземних вод, що вийшли на поверхню. От ми й поставили собі завдання: знайти всі струмки у наших балках, з’ясувати, як вони народилися. А потім розчистити їхній шляхи, допомогти дістатися до Дніпра.

Спочатку дослідили балку Петрово-Свистунову. З матеріалів музею знаємо, що її назва пішла від прізвища першого власника – Петра Хвистунова. Цей подарунок він отримав від цариці Катерини ІІ. Але з часом у прізвищі літеру «Х» замінили на «С». Така заміна прижилася, стала звичною. Отже, дослідження Петрово-Свистунової балки проводили влітку. Знайшли струмки, які біжать із її вершин і збираються внизу, у днищі, утворюючи ставок. Він не маленький. Має змієвидну форму: завдовжки близько 1 км, завширшки - 70-100 м. Ставочок вважається заповідним, тому перебуває у задовільному стані. У водоймі є риба, водяться інші земноводні мешканці.

Але хіба могли ці кілька струмочків утворити такий ставок? Можливо, його підживлюють ще й інші джерела десь там, на самому дні? Цікаво було, а чи відчуємо їх? І ось в літню спеку полізли до води. Біля берега вона тепла, прогрівається добре. А що ж далі? Наші здогадки підтвердилися! Бо відчули, що вода у ставку в деяких місцях прохолодна, а в деяких майже крижана! Отже, є струмки, які б’ють із-під землі! І холодніших місць тут багато! Навіть відчувається напрямок цього потоку! Хоч яка спека, а він дуже холодний!

Намагаємось відпливти від цих місць. Хочеться тепла. А тепло тільки біля берега. Отже, струмки й утворили холодний водяний басейн. І навіть у спеку він не прогрівається. Отже, вода не стояча! Вона рухається! І хоч потік ставкової води люди зупинили, зробивши греблю, частина його все ж попід греблею прямує до самого Дніпра.

А чисте плесо вражає своєю красою. Чаша кришталево чистої води оточена берегами, на яких зібралися дерева й кущі з усієї України! А місточок через увесь ставок! Обійшовши греблю, розгледіли багато нових струмків, що б’ють із землі! Струмки утворили новий потік і несуть свої води до Дніпра-Славути! Далі він розширюється і вже повноводним вливається у могутню річку. Тут наша допомога не потрібна.

Свої дослідження продовжуємо у Військовій балці. У 50-х роках минулого століття люди насаджували у ній ялини і сосни, кущі і туї. Балка збереглася, не зазнала ерозії і руйнувань. Вона багата шипшиною, глодом, пролісками і «просеренами». Так споконвіку місцеве населення називає шафран. Він першим з’являються навесні ще під снігом. Тут прижилися квіти, які занесено до Червоної книги України. Це конвалія, сон-трава, тюльпан бузький та інші. Не одне покоління військовчан збирало ягоди і лікарські рослини у цій балці. А ще відома вона трьома дубами. Тут не один десяток років проходили як місцеві заходи, так і районні: урочисті зустрічі, змагання, свята, концерти. Неподалік була криниця, яку називали «барською». Належала вона барині Леоновій Ользі Іванівні. Чисту, як сльоза, воду з криниці носили на коромислах у село. На ній готували їжу, нею втамовували спрагу, поливали городину, прали, мили, купалися. Усе життя було пов’язане з криницею. Ось як згадує місцева жителька Любов Андріївна Шевелєва про криницю:

- У нас були маленькі коромисла. Нам їх батько зробив. Треба було спуститись у балку, набрати води, принести додому. А яка крута балка була! Влітку легше. А взимку набереш води, вийдеш на гору, а потім послизнувся на льоду і вода розлилася. Треба було спускатися знову.

Любов Андріївна любить віршувати й один зі своїх творів присвятила саме криниці:

Буває, присниться у лісі криниця,

І зразу згадаю дитинство на мить.

Ось мама моя молода, білолиця

З відерцем по воду до лісу біжить.

Вода та давалась нам зовсім нелегко,

Носити на гору – то суща біда.

Але ж яке щастя, здоров’я й полегкість

Давала всім людям джерельна вода.

Літа ті минулись. Вже дуже далеко.

Було в них і щастя, і горе було.

Вже правнуків в дім мій приносять лелеки,

Та б’є, не змовкає оте джерело.

У 30-х роках підвели до криниці електричний струм і поставили насос. Вода пішла в село по трубах. А коли центральним стало водопостачання з Дніпра, потреба у криниці відпала. Люди почали забувати джерело, а воно жило й далі, посилаючи свої води, як і раніше, у Дніпро. З часом криниця в балці засумувала-замулилася, струмочки, які її наповнювали, обміліли.

Ось і тепер нас вона зустріла не радісно. Навколо купи сміття, занедбаність, печаль. Вода позеленіла від самотності, вкрилася ряскою. Струмки, які наповнювали криницю, обміліли, стали слабенькими, як ниточки.

Ми почали з того, що розчистили криницю. Землю відкинули, щоб дістатися до цементованих кілець. Винесли сміття. Усміхнулася криничка: ми ж бо не просто подивитися на неї прийшли, а щоб причепурити, відродити і вибачитися, що забули, занедбали. Чистіше тепер біля кринички.

А потім взялися за струмки. Знаходили їх серед трави, листя. Розчищали їхні витоки, а потім і шлях до криниці. Помітивши старання учнів, до цієї роботи долучилися й дорослі. Вони допомогли почистити криницю до самого дна. Через деякий час помітили, що вона наповнилася водою, кришталево чистою, прохолодною. І сьогодні знову радує всіх, хто приходить до лісу: втамовує спрагу, дарує прохолоду, відновлює сили. А в ній відбивається синє небо.

Буде жити! Треба жити! Для майбутніх поколінь, для нас із вами.

Валентина ПШЕНІЧНІКОВА,

педагог-організатор Військової СШ

15 перегляд0 коментар