Штучні квіти та похоронна справа

Питання використання на цвинтарях України штучних квітів – не нове, дискусійне та «оживає» щороку напередодні великодніх свят. Є безліч різноманітних, кардинально протилежних думок та суджень з цього приводу. Редакція газети «ВПЕРЕД» не поділяє позицію автора, але публікує матеріал в порядку обговорення. Просимо долучатися читачів до дискусії та надсилати власні міркування на адресу редакції. Найцікавіші думки будуть опубліковані.

Все частіше священики різних конфесій висловлюють думку про те, що штучні квіти та вінки забруднюють повітря. Духовні особи запевняють, що пластик – це неповага до померлих. Такої думки дотримується отець Олег Здреник зі Львівщини. Він стверджує, що найбільш доречними для померлих є живі квіти – символ вічного життя. Згадав отець Олег і про Європу, але не сказав, що там держава утримує кладовища і заробітна плата там за один день, як у нас за місяць. То хто ж буде такі дорогі квіти класти на могилу, які через декілька хвилин пов’януть?

Років 60 тому була традиція – кидати живі квіти на дорогу, від дому покійного і до кладовища. Деякі священики заборонили, сказавши, що буде помирати молодь, що по живих квітах не можна ходити. А заодно не стали класти живі квіти на могилки. Живим – живе, мертвим – мертве.


Після більшовицького перевороту в Росії, був розроблений посібник «Соціалістичні обряди», де були рекомендовані всі ритуали, в тому числі і похоронний.

«Для чіткої організації ритуальної служби, були організовані спеціальні бюро відділів комунального господарства, які повинні надавати такі послуги: автотранспорт, приготування могили, труна, квіти, вінки, покривало, траурні пов’язки, пам’ятник», – вказує посібник «Соціалістичні обряди».

Вінки рекомендували виготовляти із живої рослинності: туї, ялинки, плюща, самшиту, листів горіха, додаючи невелику кількість квітів. За народною традицією, для похоронного обряду беруть душицю, синьоголовник, чорнобривці, нарциси, хризантеми. Квіти з ніжним ароматом та яскравим забарвленням для похорону не підходять. Про це теж говорив згаданий посібник.

Вважаю, що думка Олени Кощенко про те, що традиція штучних вінків та вінків із пластику була насаджена народу вже після більшовицького перевороту, у радянські часи, оприлюднена у газета «Сільські вісті» від 17.07.2020 року, не знаходить підтвердження.

З початку 90-х років ХХ ст., коли в Україну масово везли товар із Китаю, з’явилися штучні квіти, але вони були зроблені не із пластику, а з шовкоподібної тканини і пофарбовані у різні кольори. Шкода, що дописувачі «Сільських вістей» про це не говорять. Те, що рекомендували у посібнику, не вийшло. Де брати зелень? Це зараз вирубують ліси, лісосмуги, а тоді було за гілочку верби – тюрма. Мій сусід в дитинстві наламав верби, так матір змусили по холоду посадити вербу, і засудили на 3 роки ув’язнення. Сиділа сусідка з дітьми в тюрмі.

Робили ми вінки з крепового паперу, з газетного. Потім я вперше побачила пластикові вінки в церкві м.Запоріжжя. Дуже була здивована, що похоронні атрибути та вінки продаються в церкві. Чому деякі панотці не пишуть про це? Я знайшла в м.Запоріжжя фірму, де закупляли вінки. Потім ми стали виготовляти їх самі.

Вважаю, що дискусії, які точаться навколо штучних квітів та вінків, це не турбота про народ України, а допомога одній індустрії витіснити іншу. Як же тоді те, що майже всі продукти, які ми споживаємо – у пластику: масло, олія, молоко, майонез, напої. Та хіба все перелічити? А те, що пластикові пляшки та пакети купами лежать у річках? Водою їх так перемелює, що навіть фільтри не справляються. Це все ми п’ємо (по телевізору бачила).

Потрібно вже дано навести порядок в похоронній справі. На мою думку, похоронка повинна бути тільки в комунальній службі, а не де-інде.

В селищі Солоному є така служба. Людині, яка понесла втрату близької людини, необхідно як можна більше приділяти уваги і теплоти, допомогти ділом та порадою, а також організувати поховання померлого. І ні в якому разі не ставити її ні перед якими умовами, як це роблять некомпетентні працівники, які взялися не за свою справу. Тут працюють люди понад 40-60 років, які знають свою справу та як підтримати сім’ю, яка понесла втрату.

Думаю, що традицію, якій понад 100 років, яку започаткували ще наші діди та прадіди, не можливо поміняти. Традиція – це те, що тісно входить в життя, стає неписаним законом. Втілення і розвиток нової традиції – процес багатоплановий, складний, творчий. Вона потребує постійної уваги, цілеспрямованої, всеохоплюючої праці організацій, багатьох людей.

6 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі