Як у Ленiна... вухо вiдпало

Григорій ПЕТРЕНКО, громадський кореспондент



Мабуть, немає серед нас людей, які б нічого не знали про цю незвичайну історичну постать та її епоху. Немає вже серед нас і таких, які б хотіли її відродження. Можливо і є, та їм вже не до цього. В радянські часи ми б відзначили 22 квітня як свято – день народження Володимира Ілліча Леніна. Сьогодні ж в цьому імені назавжди зникло «величчя». Та сподіваюся, дочитавши до кінця цю публікацію, стане зрозуміло, що вона в певній мірі вплітається у квітневий вінок свят і пам’ятних дат. І ось чому. В цьогорічному квітні минає 150 років з дня народження великого тирана - висловлююсь сучасним поглядом на Леніна. Не бійтеся, від цього спогаду він не прокинеться. Хай щира «сльоза» по ньому лише очищає наші душі, вселяє оптимізм життя. Дещо з минулого. У 1983 році в районі налічувалося п’ять пам’ятників, десять бюстів «дорогому» Іллічу, обладнано 43 ленінські кімнати, два колгоспи носили його ім’я. Подібне «творилося» по всій Україні і не тільки. Дійсно, планетарна ленінська атака була схожа на сьогоднішню навалу короновірусу по всьому світу. Пригадую, як один із бюстів встановлювали в Солоному між райкомом Компартії України і редакцією. На примітивному візку довелося транспортувати його до самого постаменту. Цю відповідальну роботу довірили райкомівцям, які й були тягловою силою. Найбільше вони боялися за те, щоб той важелезний бюст не звалився з візка. По крутизні, метр за метром «дорогоцінний» вантаж, хоча і без охорони, повільно наближався до місця призначення. Той, хто ззаду пхав рачки той візок, вкладав все своє старання, ніби віддав останні сили, тримаючи вождя за вуха. І, здавалося, що саме він в найбільшій мірі відчував «живого» Леніна, «вічно живого». Раптом праве вухо відпало і вірний ленінець своїм носом вткнувся у лисину «генія людства». Нетиповість ситуації викликала у перехожих і сміх, і глибоке співчуття. А той, хто тримав в руках відпале вухо, виглядав так, ніби він не встиг дійти до вбиральні. Доки радилися, і гадали, що далі робити, з вулиці почув голос, який ніби громом поразив усіх: «Ой, хлопці, це погана прикмета!». Ця жахлива думка блискавкою прорізала усім мізки. Чиясь душа зашкварчала, і дала команду: «Негайно клей! Клей! Клей! Негайно!». Із запізненням, але «швидка допомога» прибула і вухо приклеїли. Всі вгамувалися і колеса знову заторохтіли об асфальт. Фотографії з цього епізоду з відомих причин не могли ні в кого з’явитися. Але в своєму архіві я дещо відшукав. Хоча і не був у гущі події завідуючий відділом партійного життя редакції газети «ВПЕРЕД» Білоус Григорій Юхимович, але сенсаційну подію місцевого значення зафіксував своїм цікавим виразом обличчя, не схвально його наморщивши. Бо кому, як не Леніну, він вдячний за те, що його нецікаві статті, нашпиговані ленінськими довжелезними цитатами, дали можливість йому допрацювати в редакції до пенсійного віку. Саме на словах «комуніст», «Ленін», «рішення з’їзду Компартії», абревіатурі «КПРС» Григорій Юхимович змоделював себе в журналістиці. Для райкомівців його матеріали були схожі на пігулки від застуди. Мовляв, читайте і не кашляйте. Хоча самі ж ті матеріали ніколи не читали. Подобалося їм те, що «Юхимович» був дуже «послушний». На іншому знімку, шановні читачі, ви бачите саме той бюст Леніну з приклеєним вухом, до якого райкомівці покладають живі квіти - останні живі квіти. Бо незабаром розпочався рясний ленінапад пам’ятників по всій Україні. Нервове збудження відчули працівники райкому партії. І вони – хто куди. Ось так і пішов у забуття «наш дорогий Ілліч», а разом з ним – і брехлива, хитра, віджила комуністична ідеологія, виплекана ленінськими ідеями і пропагандою. Тому команди зверху «плакати» по Іллічу 22 квітня ніхто вже не дасть...

10 перегляд0 коментар